Український історик-правник, архівіст – Віктор Ізмайлович Новицький

Український історик-правник, архівіст – Віктор Ізмайлович Новицький

«Український історик-правник мусить додержуватись історизму
ще й тому, що тоді як українська історична наука
глибоко оброблена й дуже успішно посунулася вперед,
зайнявши видатне місце в широких колах міжнародньої науки,
історія права тільки но починає утворюватися.»
В. І. Новицький

Віктор Ізмайлович Новицький, народився 3 (15) лютого 1884 року в латвійському місті Дінабург (Дюнабург), перейменованого 1893 року в м. Двінськ Вітебської губернії, а нині відомого як Дауґавпілс, друге за кількістю населення місто Латвії.

Батько його, Ізмаїл Орестович (1854–1918), був сином видатного філософа, професора Київської духовної академії і Університету св. Володимира Ореста Марковича Новицького (1806–1884). О. М. Новицький відігравав помітну роль у суспільному житті Києва другої половини ХІХ століття. До його найближчого оточення входили, зокрема, видатні діячі українського руху В.Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. Г. Житецький, О. Ф. Кістяківський, Т. Р. Рильський, П. П. Чубинський. Всі вони часто бували гостями затишного будинку професора на розі вулиць Тарасівської і Караваєвської (нині Льва Толстого), історії якого присвячений окремий розділ монографії «Особняки Києва».

Після завершення хімічного відділення Петербурзького практичного технологічного інституту Ізмаїл Орестович від 1879 року викладав хімію у Динабурзькому реальному училищі. Його дружина, мати Віктора Ізмайловича Ольга Іванівна (у дівоцтві – Полетика), належала до старовинного старшинського роду, була вихованкою Київського пансіонату шляхетних дівчат. Її прадідом був відомий політичний діяч, письменник і перекладач Григорій Андрійович Полетика (1725-1784), дідом – історик, літератор, колекціонер історичних документів Василь Григорович Полетика (1765-1845), які, за версією О. М. Лазаревського, разом могли бути авторами славнозвісної «Історії Русів». Ольга Іванівна стала дружиною Ізмаїла Орестовича 1879 року за кілька місяців до одержання чоловіком престижного диплому інженера-технолога. Подружжя мало трьох дітей: Леоніда (1880), Олену (1882) і Віктора (1884).

У 1884 р., через декількох місяців після народження Віктора, батько разом з дружиною і дітьми повертаються до Києва, оселюються в успадкованому будинку на Тарасівській, 2, а в жовтні 1884 року Новицький І. О. стає одним з перших в імперії фабричних інспекторів. Водночас він долучається до Київської Старої громади, певний час виконує обов’язки її скарбника. Його друзями були М. В. Лисенко, В. П. Науменко, М. П. Старицький та Є. К. Тригубов.

Ось у такому середовищі пройшли дитячі і юнацькі роки В. І. Новицького. Середню освіту він здобув у другій Київській гімназії. Віктор Ізмайлович 4 червня 1904 року одержав атестат зрілості (з відмінними оцінками з російської літератури та логіки та добрими і задовільними – з інших предметів) і вступив на юридичний факультет університету св. Володимира. У подальшому на семестрових іспитах переважно отримував задовільні оцінки, а з курсів енциклопедії права та політичної економії оцінку – «вельми задовільно». Тим не менш, знаючи його подальшу долю, можна висунути гіпотезу, що його мали зацікавити лекції з історії права, які тоді в університеті читав основоположник школи західноруського права позаштатний ординарний професор М. Ф. Владимирський-Буданов.

За власним свідченням В.І. Новицького, яке зберіглося у його слідчій справі, він 1906 року вступив у студентську організацію при партії соціалістів-революціонерів. Від початку 1907 року працював у робітничих гуртках при Подільському районному комітеті партії есерів. Заарештований за участь у недозволеній студентській сходці, яка відбулася 17 жовтня 1907 року, і 23 листопада 1907 року Радою університету виключений до вересня 1908 року з числа студентів з правом вступу до інших навчальних закладів і можливого поновлення в Університеті св. Володимира після спливу цього строку. Ймовірно (документальних підтверджень цьому немає) була й щодо нього типова для таких випадків заборона проживання у Київській, Подільській та Волинській губернії, оскільки в подальшому його офіційною адресою став маєток Б. І. Кринського (чоловіка сестри) на хуторі Тимки Козелецького повіту Чернігівської губернії.

Від вересня 1908 р. продовжив навчання на 4 курсі  юридичного факультету Новоросійського університету в м. Одесі. Його студентська справа нині зберігається в Державному архіві Одеської області Він як студент дістав дозвіл на проживання в Одесі, впродовж навчального року прослухав тут лекції з цивільного процесу, кримінального процесу, міжнародного права і торгівельного права, відвідав належні практичні заняття і загалом повністю завершив університетський курс, але державні іспити не складав, оскільки наприкінці 1909 року дістав дозвіл повернутися до Києва. Віктор Ізмайлович 1910 року склав державні іспити і здобув диплом 2-го ступеня в Університеті св. Володимира.

З осені 1910 року до середини 1912 року під керівництвом М. А. Дяконова вивчав історію права. А надалі вже під керівництвом професора Московського університету О. М. Філіппова досліджував матеріали архіву міністерства юстиції Російської імперії у Москві і готувався до складання магістерських іспитів. Проживав він у ці роки в Києві (у згаданому будинку на розі Караваєвської та Паньківської), але з періодичними творчими поїздками тривалістю у 3-4 місяці до Санкт-Петербургу і Москви. Будучи дворянином і представником доволі заможної родини, він, як видається, ніякого утримання від держави і офіційного статусу не мав, а займався наукою виключно власним коштом. Про якісь конкретні творчі здобутки В. І. Новицького у дореволюційний період досі нічого не було відомо. У нечисленних і дуже стислих біографічних статтях лише згадувалося, що він працював у Московському архіві Міністерства юстиції.

У вітчизняній історіографії відома книга «Выборное и большое дворянство XVI–XVII веков», видана в Києві 1915 року (передмова датована 5 липня 1914 р.) у друкарні № 1 Київської артілі друкарської справи. На обкладинці зазначені прізвище та ініціали автора – «В. І. Новицький». На одному примірнику цієї праці у відділі рідкісної книги Наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка є дарчий напис «Многоуважаемому Николаю Прокофьевичу Василенку от автора». Виникла версія, що автором цієї монографії був саме В. І. Новицький. Проте в тексті книги ніде не розкривалися ініціали автора і не було жодних відомостей про нього. Ця книга вважається класичною з історії дворянства, часто згадується в різних історіографічних та довідкових виданнях у одному ряду з працями Г. Ф. Міллера, В. Й. Ключевського, О. В. Романовича-Славатинського, та інших корифеїв історичної науки.

Критики вважають, що це одне з перших і найґрунтовніших досліджень так званого виборного дворянства, джерелом якого були дворянські (боярські) списки та інші архівні першоджерела (значною мірою з Московського архіву Міністерства юстиції, але не тільки).

«Незважаючи на значний інтерес подальших дослідників до самої книги, мені не вдалося знайти в історіографічних описах жодної згадки, яка б допомогла пролити світло на постать її автора. Сам Віктор Ізмайлович у відомих нам пореволюційних анкетах і свідченнях ніколи не згадував про цю працю, тому його авторство тривалий час для мене залишалося лише гіпотезою. Але на останній сторінці обкладинки книжки дрібним шрифтом розміщено рекламне оголошення «Склад издания у автора: Киев, Караваевская, 23», на яке досі ніхто не звертав увагу. А це адреса будинку, де у квартирі № 9 жив герой нашої розвідки. Іншого В. І. Новицького тут аж ніяк не могло бути. Чому він ніколи не згадував у офіційних джерелах про цю монографію? Мабуть, у роки першої світової війни і революційних змагань просто не було нагоди пишатися науковими здобутками. Згодом, коли дворянське походження, помітно ускладнювало життя вченого, він не хотів підливати олії у вогонь ще й згадками про зовсім не популярну тематику своїх дореволюційних досліджень.» (І. Б. Усенко)

Від осені 1915 року і до початку 1918 року правознавець служив у польових і управлінських інституціях Російського товариства Червоного Хреста на Південно-західному фронті. За власним свідченням в архівно-слідчій справі, правознавець служив «помічником Уповноваженого передового перев’язочного загону на Південно-західному фронті, а з осені 1916 року в Київському управлінні Червоного Хреста на вулиці Терещенківській, біля Бібіковського бульвару». На жаль, перев’язочних загонів на цьому фронті було чимало, і докладнішу інформацію поки знайти не вдалося.

З поваленням самодержавства В. І. Новицький активізував партійну діяльність, працюючи під керівництвом Либідського районного есерівського комітету. Наприкінці липня 1917 року став членом УЦР від національних меншин (фактично висунутий УПСР). Проте якихось документальних слідів його діяльності в УЦР відшукати не вдалося. За власним свідченням, наприкінці року він і формально, і фактично вибув з есерівської організації.

Згодом від січня 1919 року В. І. Новицький – член і секретар першого складу Комісії для виучування історії західноруського та українського права ВУАН (далі – Комісія), яку очолював Ф. В.  Тарановський. До Комісії також увійшли академіки Д. І. Багалій, О. І. Левицький, Б .О. Кістяківський, А. Ю. Кримський, професор С. К. Гогель і відомі історики-архівісти В. Л. Модзалевський та І. М. Каманін. Оскільки провідні кадри істориків права  зосереджувалися на юридичних факультетах університетів, передбачалося, що саме тут здійснюватимуться основні теоретичні дослідження в галузі історії держави і права, а відповідна академічна Комісія зосередиться на відшукуванні та публікації першоджерел (актових матеріалів і пам’яток права).

У такому складі Комісія провела 11 засідань, останнє з яких відбулося 5 червня 1919 р. Далі Комісія не збиралася, а 13 травня 1920 р. Соціально-економічний відділ УАН прийняв рішення про тимчасове припинення діяльності Комісії і звільнення від обов’язків, починаючи з 1 травня 1920 р., усіх її співробітників. Через короткочасність свого існування першому складові Комісії завершити заплановане не вдалося.

Від травня 1920 року (в окремих документах від 20 лютого 1920 року) вчений мав основним місцем роботи Київський центральний архів давніх актів (КЦАДА), який перебував у віданні Української Академії наук, а від 1924 року підпорядковувався Головному архівному управлінню. Він обійняв посаду ученого архівіста, а згодом завідувача 2‑го відділу (відділ колекцій та приватних фондів), в якому зберігалися окремі документи у фасцикулах – доповнення до актових книг Летичівського, Житомирського і Подільського повітових судів, колекції документів Київської археографічної комісії, Історичного товариства Нестора-Літописця тощо.

Через кадрову кризу періодично виконував в архіві додаткові обов’язки консерватора фонду і рахівника. Набув авторитет як знавець актових книг, системне описування яких складало основний зміст його службової діяльності. Найближчими його колегами були В. О. Романовський (завідувач КЦАДА у 1921–1931 рр.), О. М. Андріяшев (завідувач 1-го відділу КЦАДА) та М. Ф. Тищенко (завідувач 3-го відділу КЦАДА). Цим творчим колективом підготували збірник статей за редакцією В. О. Романовського «Центральний архів стародавніх. актів у Києві» (К., 1929), в якому В. О. Новицькому належали два ґрунтовних огляди «Летичівські фасцикули» і «Збірка справ Кам’янець-Подільської Казенної Палати» (книгу нині оприлюднено в Інтернеті в електронній бібліотеці «Культура України»). У Київському центральному архіві давніх актів вчений працював до початку 30-х років.

За сумісництвом В. І. Новицький поновив 1925 року працю в Комісії на правах позаштатного співробітника. Оплата праці його була доволі символічною, 17 карбованців на місяць. На цей час членами комісії стали і його найближчі колеги-архівісти В. О. Романовський та М. Ф. Тищенко. У Комісії він на основі літописних й архівних джерел досліджував снеми у Київській Русі. Наслідком його творчих пошуків став нарис «Снеми Руської Землі Х–ХІІ ст.ст.», опублікований 1927 року в третьому випуску «Праць» Комісії.

Надалі В. І. Новицький від давньоруських снемів перейшов до вивчення питання про повітові сеймики (соймики) на українських землях (переважно за ненадрукованими матеріалами Київського центрального архіву давніх актів). Дослідження він здійснював насамперед порівняльним методом, співставляючи українські сеймики з сеймиками Речі Посполитої та аналогічними установами Московського царства та інших держав.

Від 1925 року у Комісії розпочалось складання словника української юридичної старовини. В цій роботі брали участь І. Ю. Черкаський, В. І. Новицький, М. Ф. Тищенко, С. Г. Борисенок і Л. О. Окиншевич. Упродовж кількох років вони виписували на картки терміни з актових та літературних джерел, що мали створити підґрунтя для майбутніх розвідок-пояснень щодо кожного терміна. Картки складалися в алфавітному порядку за певним планом та формою й за певним списком джерел, що їх визначено на спеціальному засіданні Комісії спільно з співробітниками КЦАДА. Згідно з даними офіційних звітів Комісії, всього на 1 січня 1928 р. було складено близько 11 000 карток.

В академічному звідомленні за 1928 р. зазначалося, що словник-енциклопедію української юридичної старовини планується завершити протягом п’яти наступних років. Енциклопедична праця українських вчених мала стати значним явищем в історико-правовій науці, але за часів розгрому української гуманітарної науки ретельно зібрана картотека була фактично знищена. Крім того, В. І. Новицький підготував ряд статей на різні історико-юридичні теми. Серед них, як видається, вирізняється особливою історіографічною і методологічною значущістю стаття «Державне минуле України як предмет науки» («Україна», 1929, № 36), якій передувала відповідна наукова доповідь 1928 року.

Авторству дослідника належить також низка наукових доповідей та інших матеріалів (переважно не опублікованих), які він підготував як член Історико-географічної комісії ВУАН: «Побережжя ім. Російського скарбу наприкінці XVIII ст. Історико-географічний матеріал 1926 рік Київ» (ІР НБУВ, ф.10, спр.11717, «Давнє руське Лукомор’я» (доповідь 1926 р., опублікована у Записках історико-філологічного відділу ВУАН, 1929, Т.24), «З сіл колишньої Білоруської сотні» (доповідь 1928 р.), «Спроба опрацювання топографічного матеріалу щодо заселення Єлізаветградщини к. XVIII – початок XIX вв.» (ЦДІАК, ф.1235, оп.1, спр.1211, арк. 248–262), «Міжріччя Білоус – Верепут (обробка матеріалу за час відрядження від ВУАН вересень 1928)» (ІР НБУВ, ф.10, спр.11716, 19 арк.), «Олександр Андріяшев. Літописне Болохово і Болоховські князі. Науковий збірник за рік 1929» (ІР НБУВ, ф.10, спр.17844). Також співпрацював з Археографічною комісією, Комісією старої історії України (почала працювати 1928року під керівництвом O. М. Андріяшева) тощо.

Звільнений з Комісії історії західноруського та українського права за результатами чистки (насамперед через походження з роду багатих дворян-домовласників) улітку 1930 року. Аналогічно звільнений з Археографічної комісії. У 1929-1931 роках припинили діяльність й інші історичні академічні установи, з якими співпрацював В. І. Новицький. Наприкінці квітня 1932 року заарештований за звинуваченням у співучасті в 1920‑х рр. у діяльності контрреволюційної організації (масонської ложі «Зоря»), пов’язаної з емігрантськими колами. Йшлося про нові обставини у справі «Київського обласного центру дій». Ця справа була відкрита органами ДПУ ще в 1930 р., але компрометуючи свідчення на В. І. Новицького слідчі здобули лише 26 грудня 1931 року. Проте Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 16 грудня 1932 р. не підтримала клопотання слідства про висилку його до Казахстану на 5 років і постановила звільнити В. І. Новицького з під варти та припинити справу (мотиви такого рішення не оголошувалися). Після звільнення до роботи в КЦАДА вже не повернувся і жив за рахунок випадкових заробітків.

Згідно з відомостями в листі до А. І. Степовича від 6 квітня 1934 р. деякий час працював у системі Акціонерного товариства з видачі довідок про кредитоспроможність «Кредит-бюро».

9 червня 1938 заарештований вдруге, за тим самим звинуваченням у членстві в контрреволюційній монархічній організації і додатково – у шпигунстві (фактично у листуванні з братом, колишнім присяжним повіреним Л. І. Новицьким, який жив за кордоном). 7 жовтня того ж року трійка при Київському облуправлінні НКВС УРСР постановила розстріляти вченого, а його особисте майно конфіскувати. Вирок виконаний 14 жовтня 1938 року в місці масових репресій у Биківні. Постанова про реабілітацію затверджена 27 березня 1989 року військовим прокурором Київського військового округу.

Отже,  в розвитку історико-правової науки та архівної справи помітну роль відігравав Віктор Ізмайлович Новицький, секретар першого складу академічної Комісії для виучування історії західноруського та українського права, згодом позаштатний науковий співробітник цієї комісії і вчений архівіст Київського центрального архіву давніх актів. У 1938 році вченого розстріляли за сфальсифікованим звинуваченням, а його творча спадщина штучно виведена з наукового обігу. «Як видається, настав час відновити справедливість щодо вченого і дати належну оцінку його науковому доробку» (І. Б. Усенко)

Для більш детального ознайомлення з творчим доробком В. І. Новицького радимо звернутися до таких джерел:

1. Білокінь С. І. Новицький Віктор Ізмайлович. Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ. 2010. Т.7. С. 452.
2. Василенко М. П. Вибрані твори у трьох томах: Т.3: Спогади. Щоденники. Листування. Київ. 2008. С. 406-407.
3. Дзюба О. Новицький В. І. Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип.1. Київ. 1999. С. 241-242.
4. Друг М. О. Малаков Д. В. Особняки Києва. Київ. 2004. С. 447-456.
5. Ізмаїл Орестович Новицький. https://uk.rodovid.org/wk/Запис 801009. (дата звернення 23.01.2024)
6. Новицький В. І.  Державне минуле України як предмет науки https://shron1.chtyvo.org.ua/Novytskyi_Viktor/Derzhavne_mynule_Ukrainy_iak_predmet_nauky.pdf?PH  (дата звернення 23.01.2024)
7. Новицький В., Юркевич В. Історична праця проф. О. Є. Преснякова і розмежування великоруської та української історіографії. Україна. 1930. № 40. С. 55-65.
8. Новицький Віктор. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж, Нью-Йорк. 1966. Т. 5. С. 1784;
9. Страшко В. В. Архівне відродження також розстрілювали. Пам’ятки: археографічний щорічник. Київ. 2012. Т.14. С. 67-74.
10.  Усенко І. Б. Розвиток правових досліджень в установах Всеукраїнської Академії наук (1918–1941). Юридична наука і освіта на Україні. Київ. 1992. С. 37-76;
11.  Усенко І. Б. Юридична академічна наука у 1918-1941 роках. Академічна юридична думка. Київ. 1998. С. 15-53.
12.  Усенко І.Б. Новицький Віктор Ізмайлович: спроба наукової біографії https://otherreferats.allbest.ru/history/01383580_0.html#text (дата звернення 29.01.2024)
13.  Усенко І.Б. Репресоване правознавство: трагічні сторінки історії ВУАН. Правова держава. Київ. 1998. Вип. 9. С. 290-317.