Олена Марущак «Борис Лавреньов у листах про час, письменників та про себе»: 490-е засідання Клубу любителів книги "Кобзар"

17 липня 1891 року в Херсоні в родині вчителів народився майбутній відомий письменник Борис Андрійович Лавреньов (Сергєєв). У нашому місті пройшли його дитинство та юність, були надруковані перші твори. Популярність прийшла до письменника в Ленінграді після видання повістей «Ветер», «Звездный цвет» та «Сорок первый». Вдова письменника Єлизавета Михайлівна Лавреньова передала краєзнавчому музею унікальну колекцію предметів та архів письменника, і на основі цього дару в 1991 році в Херсоні був створений «Музей-квартира Б.А. Лавреньова».
Херсонці пишаються відомим земляком, відзначають його ювілеї. Так, чергове, 490-е, засідання Клубу любителів книги "Кобзар", що відбулося 8 жовтня 2016 року, було присвячено 125-річчю від дня народження Б.А. Лавреньова.
З доповіддю про епістолярну спадщину письменника виступила Марущак Олена Олексіївна. Свого часу вона, будучи співробітником літературного відділу Херсонського краєзнавчого музею, брала безпосередню участь у створенні музею-квартири Бориса Лавреньова. Олена Олексіївна була особисто знайома з вдовою письменника – Єлизаветою Михайлівною Гербаневською-Лавреньовою. Це зробило її розповідь ще більш цікавою...

Олена Марущак «Борис Лавреньов у листах про час, письменників та про себе»
(Скорочений варіант доповіді)

«У рік 125-річчя від дня народження Бориса Лавреньова хотілося перечитати ті листи письменника, у яких він говорить про час, побратимів по перу та про себе.
Частина листів опублікована вдовою письменника Єлизаветою Михайлівною Лавреньовою у його 8-томному останньому зібранні творів у 1995 році.
У травні 1921 року у листі до Президії комуністичного осередку штабу Туркфронта у Ташкенті Лавреньов заявляє про свій вихід з лав партії, однією з причин якого називає «сумнів щодо основного принципу світобудови, у необхідності примусового апарату державної влади».
У листі до свого ташкентського друга Євгена Конобєєва у квітні 1925 р. письменник розповідає про початок своєї літературної діяльності: «Після приїзду у Петербург (у січні 1924 року) я служив... секретарем Військово-наукового товариства. Отримував 22 р. у місяць та страшно голодував... З травня почав отримувати перші гонорари... Літературна кар'єра зроблена у один рік без протекцій, без зв'язків, власними зусиллями та зроблена блискуче. Принаймні за відгуками критики, я зараз перша літературна скрипка Ленінграда».
До десятої річниці Жовтневої революції готувалася постановка п'єси Б. Лавреньова «Разлом» у МХАТі у Москві та у ВДТ у Ленінграді. У листі Єлизаветі Михайлівні від 2 листопада 1927 р. драматург описує катастрофічний «розлом» конструкції на сцені ленінградського театру напередодні прем'єри та всеношної нагальної роботі монтувальників з порятунку вистави.
У листі до дружини на початку 30-х років Лавреньов зізнається, що йому близький «гарний вишкіл у англійських та французьких майстрів... Європа вміє робити літературу так само добре, як робить валізи, фотоапарати та інші потрібні речі. А наші й пишуть так, як роблять речі – нудно, незручно, розмазано, шито білими нитками. Чорт! Треба ж мені було народитися не у своїй країні і не у свій час…»
У квітні 1930 р., за словами Лавреньова, «на місто, як бомба, впала смерть Маяковського... Пробив себе кулею не Маяковський – наклала на себе руки фальшива казенна життєрадісність нашої держави, замовна бадьорість... В. Волод. у останні хвилини усвідомив, що він продана річ, а не вільний художник, і постріл – це останній бунт великого поета, згвалтованого державою».
Своєму другові, письменнику Костянтину Федіну, у листі в листопаді 1932 р. Б. Лавреньов викладає тематику свого нового роману «Синее и белое»: «Пишу великий роман про чорноморський флот епохи 1914-1918 рр... Мені спало на думку зробити історію мого ровесника, молодої людини початку ХХ століття... Ми увійшли у ХХ століття з закваскою XIX й трагічно ламалися у віці повної зрілості».
Наприкінці 1933 року під час закордонного відрядження Б. Лавреньов у Парижі дізнається про смерть А. Луначарського. Про свою участь у проводах наркома освіти він написав ленінградському приятелеві А. Дмитрієву: «Чи міг я коли-небудь думати, що мені, першому секретареві Анатолія Васильовича у 1918 році, доведеться в 1933-му писати стрічку для його посмертного вінка у Парижі».
У серпні 1934 року відбувся перший з'їзд союзу радянських письменників. Борис Лавреньов так описує дружині цю подію: «З'їзд проходить під знаком собачої нудьги. Іноді хочеться задерти морду до стелі залу й завити... Заради такої вбивчої нудьги не варто збирати 500 чоловік з усіх кінців країни й витратити 2000000 рублів на ахінею...».
У грудні 1934 р. у листі до Єлизавети Лавреньової письменник ділиться тривожними відчуттями, пише про атмосферу страху у період сталінських репресій: «Навколо люди мруть, як мухи. Після Кірова помер академік Марр, слідом за ним потрапив під автомобіль й загинув Роберт Адельгейм. Хто наступний? Газети починаєш відкривати просто зі страхом й насамперед дивишся похоронні оголошення, чи немає кого-небудь зі знайомих. Так ось і йде життя, яке більше схоже на кладовище…».
Картинку казенної нудьги письменницьких пленумів і засідань знаходимо у лавреньовському листі до дружини 1953 року: «...на пленумі ми з Костею Симоновим сиділи у президії й по черзі спали, розштовхуючи один одного, коли помічали, що починаємо хропіти. Костя, щоб не заснути остаточно, писав епіграми... Одна епіграма на Фадєєва у Кості вийшла «шедеврально»... Беручи до уваги спосіб життя й політико-моральний стан нашого генерального секретаря, це – відмінно. Ось вона:

Когда пьет он минерального –
Все мы видим генерального.
А запьет он натурального –
Не увидишь генерального.

Ще в 1927 році Борис Лавреньов високо оцінив творчість Олександра Довженка. У листі до Єлизавети Михайлівни читаємо: «Пишу тобі під приголомшливим враженням тільки що баченого фільму київського режисера Довженка «Земля»... Це не піддається опису. Все, що було до дотепер у кіно, і нашому, і за кордоном, це суще лайно. Те, що зробив Довженко – повний переворот. Це абсолютно геніально... Який хлопець! Розповідати не можна – йди і дивись».
Через тридцять років, у 1957 р. письменник знову пише дружині про Довженка: «Тільки що півтори години просидів біля телевізора, дивився передачу «Олександр Довженко» і не тільки з великим задоволенням переглянув уривки зі «Звени-горы», «Ивана», «Аэрограда», «Земли», «Арсенала», «Щорса», «Мичурина», «Поэмы о море», але з сумом і ніжністю згадував незабутнього автора, з яким останні роки нас пов'язувала добра, проста і чесна дружба. Його дача в якихось 500 метрах від моєї, і він постійно заходив до мене під час своїх прогулянок і влітку, і взимку. З ним я ніби шматок душі втратив. Пішов не тільки майстер величезного масштабу, а й чудовий поет, останній могікан зі справжніх художників кіно...
Один за одним пішли з життя Сергій Ейзенштейн, Пудовкін, Ігор Савченко й останнім милий, прозорий, душевний Олександр Петрович. І яке ж підле лицемірство – усе життя цих чотирьох людей гризли, труїли, душили брудні руки дрібних чинуш, які розуміли у мистецтві куди менше, ніж звичайна свиня у апельсинах, а тепер у передачі диктор дерев'яним голосом дудить про «великого художника Довженка, кращого сина народу, якого глибоко цінували й берегли».
А я ж бачив, як боліла душа Довженка від нескінченних моральних ляпасів, якими нагороджувала «українського націоналіста, формаліста, анархічного індивідуаліста» Довженка до останніх хвилин його життя... неосвічена й бездарна банда.
Коли під час війни я переклав на російську мову п'ять його чудових оповідань – жоден з них не знайшов собі місця у пресі через  «шовіністичне забарвлення». Тьху! Згадувати про це бридко й боляче.
Мені навіть важко підійти зараз до забитої дачі, звідки відлетіла окрилена душа і де панує зараз злісна мегера Юлечка Солнцева, яка теж своєю дурістю й безтактністю чимало ранила серце Людини» (Публікується вперше. – О.М.).
У листі Дмитру Зуєву, сину свого реабілітованого друга, у серпні 1957 р. Борис Лавреньов так пише про час сталінського терору: «У кожної революції дуже важка хода, і її чавунні чоботи завжди чавили без розбору правих та винуватих. Але у нашої революції хода не тільки важка, але ще на рідкість безглуздо жорстока й незграбна...
Цю ходу направляв напівбожевільний маніяк, азіатський сатрап, який зігнув країну у баранячий ріг і перед яким повзали у страху на карачках з повними штанами його соратнічки, у яких не вистачило мужності припинити криваву карусель. Тремтячи за свої шкури, вони кидали у жертву злобі божевільного сотні тисяч невинних...
Намагаються виправдати ці чортові гекатомби приказкою: «ліс рубають – тріски летять». І приказка ідіотська, і виправдання підле. Люди не тріски!»
З частиною опублікованої епістолярної спадщини нашого земляка Бориса Лавреньова можна ознайомитися у читальному залі обласної універсальної бібліотеки ім. О. Гончара, замовивши 8-й том зібрання творів письменника, а з оригіналами його листів – у фондах літературного відділу обласного краєзнавчого музею.

***

За традиційним чаюванням учасники засідання продовжили обговорення доповіді, планів роботи на майбутнє, а потім дивилися короткометражний фільм за участю Сергія Івановича Ярагіна.