Продовження

Бібліографічні покажчики І.О. Левицького «Галицько-руська бібліографія XIX століття» та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» були видані Бібліографічною комісією Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). До української книги (галицько-руської) Левицький відносив видання українською мовою (кириличною та латинською графікою без огляду на національність автора), а також твори, написані українцями, що вийшли на території України без огляду на мову (тобто польською, німецькою та іншими мовами). На відміну від О. Огоновського, який не включав до своїх покажчиків російськомовні видання М. Максимовича, Комаров та Левицький враховували історичну специфіку України, що була поділена між різними державами, і на території якої можна було друкуватися не лише українською, а й іншими мовами. Такий підхід Комарова та Левицького цілком логічно пов'язаний із поширеним культурологічним підходом до поняття національної книги та її тісним зв'язком із розвитком України у складі тих держав, де вона існувала. Заборона друкування українською мовою або обмеження у її використанні, закриття українських шкіл, блокування розвитку національного мистецтва, відсутність української академічної та вищої школи - все це супроводжувало українську культуру та освіту в XVIII-XIX ст. Українська інтелігенція була змушена писати російською, польською, німецькою та іншими мовами.
Традиції дослідження і розвитку української культури, науки, просвіти продовжувалися науковими та просвітницькими товариствами, зокрема НТШ у Львові, чия бібліографічна діяльність базувалася на ентузіазмі та патріотизмі української інтелігенції Наддністрянської України. Чи не вперше питання української бібліографії як проблему порушує український учений і бібліограф Зенон Кузеля (1908), а проблему поточної української бібліографії - бібліографічна комісія НТШ. До Першої світової війни НТШ стала безумовним і авторитетним лідером у розробці українознавчої тематики.
Протягом 70-90 рр. XIX ст. формувалися складові частини національної української бібліографії. Завдяки зусиллям М.Ф. Комарова та І.О. Левицького було започатковано складання бібліографічного репертуару нової української книги. Одночасно робиться спроба налагодити поточний облік і оцінку української та українознавчої літератури - книг, періодики, журнально-газетних статей, творів музичного та образотворчого мистецтва тощо. На початку XX ст. у працях Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького було закладено основи української бібліографії стародрукованої книги, робляться спроби визначити поняття «українська книга» для доби середньовіччя.
Наступний етап у розвитку української бібліографії пов'язаний з періодом української революції 1917-1921 рр. У цей час закладалися державні основи національної бібліографії. За Центральної Ради у Бібліотечно-архівному відділі, створеному під керівництвом О.М. Грушевського при Генеральному секретаріаті народної освіти, розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. Спочатку ці питання були поставлені у контексті створення Національної бібліотеки, яка розглядалася О.М. Грушевським як книгосховище українознавчої літератури та найбільше зібрання друкованої продукції, виданої в Україні всіма мовами.
Концепція національного фонду української книги як основи українознавчих досліджень розвивалася на базі двох напрямів його формування: 1) ретроспективного - створення національного бібліотечного фонду рукописної та друкованої спадщини українського народу; 2) поточного - комплектування фонду поточною літературою національно-державного друку. Вперше про це було сказано у Законі про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави (1918 р.)
24 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про утворення Головної Книжної Палати». Завідуючим справами з утворення Головної Книжної Палати було призначено Ю. Меженка.
26 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями та іншими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань».
Організація і функціонування Палати засвідчило існування бібліографії як окремої самодостатньої наукової дисципліни зі своїми спеціальними завданнями та специфічними методами. Україна вперше одержала власну державну бібліографію, предметом вивчення якої стала саме українська книга, незалежно від місця її видання, та вся друкована продукція на території України. Саме функціонування Палати надало реального змісту Закону про обов'язковий примірник, завдяки чому було започатковано формування фонду україніки. Тоді ж започатковано було створення зведеного каталогу найбільших бібліотек України та відпрацьовані елементи методики його складання. Книжна палата вперше поставила завдання державної ваги - складання Українського бібліографічного репертуару (далі - УБР).
У складі Книжкової палати створювався Бібліографічний інститут. Роботу Бібліографічного інституту планувалося проводити у трьох напрямах - поточна бібліографія (реєстрація друкованої продукції України за період існування Української держави з березня 1917 року), ретроспективна бібліографія (бібліографія української книги від початку книгодрукування) і формування фонду україніки (література будь-якою мовою з-поза меж України, присвячена Україні).
Створення Української Академії наук з бібліографічною комісією і Національною бібліотекою, Книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства, державних видавництв та інших національних інституцій у період української революції та перші роки більшовицької влади мали вирішальний вплив на розвиток української бібліографії 20-х років XX століття.
Бібліографічні підвалини Всенародної бібліотеки України формувалися одночасно з роботою із організації фонду, каталогізації та розвитку окремих галузей україніки як бібліографічного репертуару: перший напрям - рукописна україніка - починає розробляти Г.П. Житецький, завідуючий відділом рукописів; другий - стародрукована україніка - завідуючий відділом стародруків С.І. Маслов; третій - нова та новітня книжка - завідуючий відділом україніки (спочатку І.І. Кревецький, потім П.Я. Стебницький, а згодом - М.І. Ясинський), а також завідуючий відділом періодики М.І. Сагарда. Із початком створення музичного відділу в 1928 р. О.Т. Дзбановський, за ініціативою якого був створений цей відділ, звертається до питання розробки музичного репертуару української книги.
Рукописна україніка так і залишилася на той час теоретично нерозробленою, лише на практичному рівні рукописна спадщина розглядалася як «духовний архів українського народу», а після смерті Г.П. Житецького це питання було практично закритим у зв'язку з початком репресивних дій більшовицької влади.
У працях С.І. Маслова (на той час завідуючого відділом стародруків Всенародної бібліотеки України та голови створеного в 1924 р. при Археографічній комісії Всеукраїнської Академії наук Комітету з опису українських стародруків) порушувалися проблеми українського бібліографічного репертуару XVI-XVIII ст. та питання щодо створення репертуару української стародрукованої книги, до якого, на думку вченого, мали потрапити видання усіх друкарень, що розміщувалися на території українських земель, усіма мовами і різної матеріальної форми, зокрема й аркушевого матеріалу, а не лише книги у вигляді кодексу. С.І. Маслов розумів поняття «стародрукована книга» як явище друку того часу взагалі, а поняття «український бібліографічний репертуар» як державний репертуар видань, що були надруковані на етнічній території України. Цей принцип є домінантою у його науковій праці про друкарство в Україні, а також у колективній праці про українську книгу XVI-XVIII ст. Із цим твердженням погоджувалися і однодумці С.І. Маслова в наступні роки: І.І. Огієнко, Я.П. Запаско, Я.Д. Ісаєвич. Найбільший внесок зробив С.Й. Петров, завідуючий відділом стародруків, який, продовжуючи дослідження свого попередника, підготував серію каталогів стародрукованої й нової книжки, де були враховані ці принципи. В зв'язку з практичною діяльністю зі створення фонду україніки проблеми нової і новітньої книжки у Національній бібліотеці розвивалися одночасно у культурологічному та бібліографічному аспектах І.І. Кревецьким, П.Я. Стебницьким, М.І. Ясинським, М.І. Сагардою та ін. Оскільки бібліотека намагалася зібрати якнайповніший фонд, завдання ставилося масштабно.
Перші концептуальні основи україніки були затверджені І.І. Кревецьким і базувалися на етнографічному, географічному та державному розумінні цього понягтя. Крім того, поняття включало всі твори друку українською мовою, без огляду на зміст та території, твори авторів-українців, переклади з української мови авторів-українців, літературу, присвячену Україні, а також про події на території України.
Через глобальність завдання відокремлення фонду україніки, він спочатку планувався як бібліографічна робота та окремий розділ у систематичному каталозі. Але поєднання культурологічного та бібліографічного принципу, яке запропонував І.І. Кревецький, викликало дискусію серед теоретиків та практиків створення бібліографії та реальних каталогів.
Перші практичні питання визначення конкретної книжкової продукції, а відповідно й реальні засади виокремлення власне української книжки згідно з теоретичними питаннями, виникли під час спроби визначення фонду як такого: за якими критеріями можна визначити авторів-українців; як виокремити видання установ на території України, що стосуються України без огляду на мову та зміст, враховуючи наявність інших національних культур в Україні. С.М. Іваницький-Василенко з сумнівом ставився до можливостей розробки твердих критеріїв щодо виокремлення автора-українця, а також повною мірою використовувати масштабний підхід до видань українських установ та видань українською мовою.
С.М. Іваницький-Василенко вперше розділив культурологічний та бібліографічний підходи при оцінці української книги й на культурологічному рівні, висвітлив зв'язок української книги з національною духовною культурою українського народу та виокремив функції фонду україніки, бібліографії українознавчої літератури та державного бібліографічного репертуару української книги.
Порушуючи питання про майбутні форми організації бібліотечного фонду Украйни як окремої держави, він спеціально наголошує, що принцип мови для виокремлення бібліотечного фонду не може залучатися, а доцільніше його виокремлювати в бібліографії, оскільки він реально може бути корисним лише для ретроспективного фонду або для поточної бібліографії. З часом, коли українська мова стане державною і основною мовою спілкування, доцільність виокремлення фонду за принципом мови відпаде органічно. Головне - зростання обсягів української літератури українською мовою як національно-державного фонду. Виокремлення літератури українською мовою з поточного репертуару в окремий фонд буде недоцільним. У майбутньому, на думку С. М. Іваницького-Василенка, найдоцільнішим є анотування й збирання всього, що видається на території України для створення повної української бібліографії.
Відділ планувався П.Я. Стебницьким, а згодом і М.І. Ясинським як наукова лабораторія українознавства. Його завданням повинна була стати аналітична і бібліографічна праця у сфері різноманітного вивчення України та складання бібліографічного карткового каталогу з довідками про книжки, статті, нотатки тощо, яких немає у Всенародній бібліотеці.
П.Я. Стебницький підходив до визначення поняття «україніка» ширше, ніж бібліографічна наука того часу, відмовившись від суто бібліографічного трактування. Основним завданням відділу, за концепцією П.Я. Стебницького, було зібрати весь літературний матеріал, що в будь-якій мірі стосується України та українського народу. Всенародна бібліотека України має збирати не тільки те, що писали про український народ інші, а й те, що він сам висловив про себе і від себе в тих чи інших літературних формах. Отже, фонд відділу україніки розглядався П.Я. Стебницьким як найповніше зібрання літератури з українознавства, книжкова база широких наукових досліджень.
Творці концепції україніки відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття «україніка» як суто зарубіжних видань про Україну. Йшлося про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших країнах - про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української науки і культури, але які зробили значний внесок у світову культуру. Україніка визначалася за комплексними ознаками мови, змісту, території й авторства. Саме на такій основі будується сучасна концепція україніки, що відбивається у програмі «Архівна та рукописна україніка».
Проблема топографічного відокремлення фонду україніки в його теоретичній повноті, з урахуванням комплексу принципів відбору - мовного, етнографічно¬го, територіального, державно-політичного, походження, світового впливу (переклади) тощо та залучення до фонду рукописних книг, архівів, стародруків, картографічного та музичного матеріалу не отримала остаточного вирішення і сконцентрувалася на створенні Українського бібліографічного репертуару (УБР).
Завдання бібліографічної роботи в галузі УБР стало головним для бібліографів 20-х років XX ст. в Україні. Як зазначалося, вперше питання про створення всеохоплюючого УБР було висунуто в 1919 р. Українським бібліографічним інститутом Головної книжкової палати як основне в галузі бібліографічної діяльності в Україні. Ці розробки мали велике значення для розвитку українського бібліографознавства, яке протягом десятиліть вирішувало складні завдання, пов'язані з поняттями нація та держава, створенням різних концепцій україніки, національної та ретроспективної державної бібліографії. В 20-ті роки українські бібліографи завдяки всеукраїнський дискусії про бібліографічну роботу та місце УБР в ній наблизилися до розробки основних принципів ретроспективної національної бібліографії, бібліографічного репертуару та бібліографічної україніки через створення їх єдиної концепції.
Перша конференція наукових бібліотек України (1925) визнала головним завданням своєї бібліографічної роботи складання українознавчого бібліографічного репертуару. За його головні частини було прийнято: «усю друковану літературу, видану на території України за всі віки; та всю рукописну літературу на території України до початку друку; усю літературу всіма мовами про Україну поза межами етнографічної України за всі віки; усю літературу українською мовою поза межами етнографічної України за всі віки; усі твори авторів - українців де б вони не жили».
Обговорення концепції УБР, що була висловлена Всенародною бібліотекою України, набуло всеукраїнського масштабу. У 20-х роках XX ст. сформувалися три великих бібліографічних центри - Всенародна бібліотека України, Українська книжкова палата, Український науковий інститут книгознавства, які взяли на себе розробку і співпрацю у галузі розвитку науково-бібліографічного напряму. С.П. Постернак підкреслював, що вчені і фахівці бібліологічних спеціальностей висловили чимало різних думок, часом відмінних і навіть діаметрально протилежних. Зокрема, УБР розглядався як українська бібліографія в цілому; як генеральний план бібліографічної роботи; як повний каталог літератури України. Один із варіантів передбачав висвітлення УБР за такими трьома ознаками: авторство, мова, зміст. Ю.О. Меженко був прихильником мовної ознаки при формуванні репертуару. Висловлювалися і ідеї про недоцільність включення до обсягу УБР літератури з-поза меж України, хоча і українською мовою, змістом про український народ і Україну, які слід було включати не до УБР, а до відповідних бібліографічних репертуарів: польського, чеського тощо.
Переважна більшість дослідників визнавала, що єдиний послідовний погляд полягав у тому, щоб в основу обсягу УБР покласти територіальну ознаку, заносячи до нього як основну частину всю продукцію, що була видана на території етнографічної України, і тим створюючи бібліографічну базу для вивчення передусім продуктивних сил республіки та культур усіх народів, що жили або живуть на її території.
Додатки до УБР, за рекомендаціями учасників дискусії, повинні були складатися з друкованої поза межами етнографічної України літератури за ознаками мови (твори українською мовою) і змісту (твори, що стосуються України та всіх народів, що жили або живуть на території України). Літературу з-поза меж етнографічної України за ознакою авторства (твори авторів-українців), що ні мовою, ні змістом не стосувалися України, як правило, до УБР не рекомендувалося заносити, бо ознака ця була надто розпливчатою і спірною. Вважалося, що до УБР доцільно було включати твори лише тих авторів-українців, які брали участь у процесі творення української культури й науки та частину творів, які ні мовою, ні змістом не стосувалися України, друкувалися за її межами.
Концепція ж Всенародної бібліотеки України (ВБУ) та Бібліографічної комісії Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) передбачала широкий національно-культурологічний підхід, той самий, що був висловлений на Першій конференції наукових бібліотек у її резолюції. В резолюції відбився широкий національно-культурологічний підхід до визначення національної бібліографії, зокрема УБР, як її основи. Було поставлене важливе завдання вивчення та успадкування всього періоду української книжкової культури - рукописної і друкованої. До УБР додавалася нова складова частина, порівняно з попереднім періодом, «вся рукописна література на території України до початку друку». Тим самим національна бібліографія стала розглядатися як така, що відбиває безперервний розвиток української книжності від виникнення писемності до сьогодні.
В основу концепції національної бібліографії, що розробляє Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського НАН України (НБУВ), покладено положення Резолюції першої конференції наукових бібліотек УРСР 1925 р., науково-методичні розробки Комісії бібліотекознавства та бібліографії Всенародної бібліотеки України окремих бібліографів: М.І. Сагарди, Ф.П. Максименка, Ю.О. Меженка, С.І. Маслова, М.І. Ясинського. Сучасна концепція НБУВ НАН України також передбачає широкий національно-культурологічний підхід до створення національної бібліографії. Але в сучасних умовах потребують розв'язання деякі принципові питання, котрі відіграють вирішальну роль у створенні національної бібліографії.
Поняття українська книга є ключовим у контексті розгляду окресленої проблеми. Питання про визначення змісту цього поняття досить широко обговорювалося як під час дискусії про УБР, так і після неї. Воно активно вживається і тепер, часом досить довільно, різними дослідниками й спеціалістами-бібліографами згідно з їх власним розумінням. Перші книгознавці, котрі грунтовно вивчали українську книгу, встановлюючи межі національної приналежності книги, брали за основу мовну ознаку. Цю ж ознаку визнає провідною і більшість сучасних дослідників.
Мова дійсно є найважливішим критерієм. Вона репрезентує національне не за своєю формальною сутністю, а насамперед багатовіковим духовним досвідом народу, бо є найважливішим чинником його життя. Проте мовний критерій не можна абсолютизувати.
Виходячи з потреб національної бібліографії, зрозумілим є акцент на необхідності творчого пошуку логічних, конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичне визначення поняття національна книга з огляду на всі особливості історичного розвитку українського народу. Інакше неможливо уявити в усій повноті дійсного змісту української культури. Отже, в контексті масштабного національно-культурологічного підходу до створення моделі НБ поняття українська книга має всеохоплююче значення і вбирає в себе рукописні твори (з X до XX ст.) та твори друку (з XVI до XX ст. включно), припускаючи, зокрема, кілька рівнів: щодо рукописних творів, відповідно до визначення проекту «Рукописна україніка», щодо друкованих творів: видані українською мовою незалежно від місця видання; всіма мовами, видані на території сучасної України; про Україну та її народ, видані в усьому світі всіма мовами; авторами яких є українці, українські установи, заклади, організації та об'єднання, видані в усьому світі всіма мовами, незалежно від їх змісту.
Виходячи з реалій створення національної бібліографії, як джерела, що найповніше відображає інформаційні ресурси, поняття книга розглядається як засіб фіксування та передачі соціальної інформації у широкому розумінні бібліографічного документа будь-якої форми, включаючи всі види друку, найрізноманітніші види документів, а не лише поліграфічні видання (електронні видання, кіно- , фотодокументи тощо.)
Визначення поняття територія України. У 20-ті роки XX ст. дослідники визначали поняття територія України за етнографічним принципом. Під «територією України» розумілися землі не тільки в її адміністративно-територіальних кордонах, але й досить великі райони сусідніх держав і республік колишнього СРСР з переважним чи значним компактним розселенням українців, так звані українські етнографічні території.
Таке тлумачення поняття території України було неприйнятним ні тоді (у 20-х роках), ні тим більше у сучасних умовах. Територію України у бібліографічному репертуарі слід визначати відповідно до кордонів держави, в тому числі на сучасному етапі - згідно з кордонами на день проголошення державної незалежності. Поняття Україна сьогодні є політичним (Українська держава), і його ніяк не можна ототожнювати з етнографічною територією.
Конче необхідна апробація мовних проблем УБР, зокрема репертуару україномовної книги 1798-1916 рр., на рівні інститутів системи НАН України.
Що ж до авторської ознаки, то й досі не з'ясовано, за якими принципами визначати авторів-українців. Це питання не було вирішено в 20-30 рр. XX ст. і залишається відкритим сьогодні. Необхідно розробити критерії за якими слід визначати авторів-українців. Включення до національної бібліографії, зокрема УБР, творів за авторською ознакою збагатить бібліографію та відобразить внесок українців до духовної скарбниці людства. Після Великої Вітчизняної війни було зроблено спробу відновити ретроспективне бібліографування усіх українських книжок у хронологічних межах з 1798 до 1914 рр. Працю над підготовкою бібліографії очолив Ю.О. Меженко. Теоретичною базою стали результати наради, проведеної в Бібліотеці Академії наук УРСР у Києві 21-22 грудня 1945 р.
Проблеми, які поставила нарада 1945 р. залишаються актуальними і поступово реалізуються на практиці. Бібліографія книг українською мовою розглядалася як одна з перших тем, що складає Українознавчий бібліографічний репертуар. І тільки 1971 р. цей задум було частково реалізовано в покажчику С.О. Петрова «Книги гражданського друку, видані на Україні. XVIII - перша половина XIX століття». У ньому відображена книжкова продукція України майже за сто років (1765-1860). У покажчик включено близько двох тисяч записів, які доповнювалися примітками, що розкривають зміст збірників, або анотаціями оціночного характеру.
Сьогодні провідні бібліотеки створюють каталоги книг українською мовою на базі власних фондів. Так, у 1996 р. Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського видала перший випуск покажчика «Україномовна книга, 1798-1916». Покажчик містить книги українською мовою, а також книги писані «язичієм», без врахування територіальних обмежень.
Методика Ю.О. Меженка базується на використанні бібліографічних джерел, каталоги бібліотек він розглядав як допоміжне, а не основне джерело. Хоча, потрібно зауважити, що ідея створення зведеного каталогу наукових бібліотек нале¬жить Меженкові. На сучасному етапі вона реалізується на практиці. Програма універсальної доступності публікацій (ІІАР) передбачає відповідальність кожної країни не лише за повноту комплектування вітчизняними документами, а й за забезпечення доступу до них, основою якого нині повинен стати електронний каталог. Інститут бібліотекознавства НБУВ НАН України у створенні УБР виділяє дві стадії: підготовка зведеного каталогу української книги, що знаходиться у фондах бібліотек держави, та його поповнення за фондами національних бібліотек, українознавчих центрів світу, а також бібліографічними джерелами.
Перша стадія поділяється на два етапи. Спочатку реалізується основоположне завдання створення бібліографічної бази даних (БД) за фондами бібліотек, у яких зосереджено основний масив літератури - Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького, Державна наукова медична бібліотека Міністерства охорони здоров'я, Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека Академії аграрних наук України.
На другому етапі зведена БД основних бібліотек-фундаторів повинна надаватися для звірки до інших бібліотек загальнодержавного, обласного рівня, провідних університетських бібліотек. Одержаний масив підлягає остаточній звірці з бібліографічними джерелами українознавства, що дає змогу включити в першу частину репертуару літературу, яка не збереглася у бібліотеках України.
Друга стадія створення бібліографічного репертуару має реалізовуватися за домовленістю про співробітництво з національними бібліотеками світу й українознавчими центрами, що відповідає сучасній світовий практиці.
Реалізація функцій бібліографічного обліку передбачає створення джерел бібліографічної інформації. Основними формами бібліографічної продукції національної бібліографії є видання поточного та ретроспективного обліку вітчизняних публікацій і національного зведеного каталогу, котрий включає ретроспективну національну бібліографію. Сьогодні така робота виконується на базі автоматизованого банку даних (машиночитана бібліографічна інформація). Серед проблем бібліографічного обліку, що стоять перед національною бібліографією, однією з найважливіших є створення «Загального національного каталогу», котрий повинен включати відомості про фонди усіх великих бібліотек України.
НБУВ НАН України розроблено концепцію програми «Формування баз даних національної бібліографії України» (2002-2006 рр.), головна мета якої - максимально повне, об'єктивне виявлення та облік рукописних і друкованих джерел, що так чи інакше стосуються України з X до XX століття; створення на цій документальній базі зводу рукописної, друкованої та електронної «Україніки». Новизна даної програми зумовлюється формуванням вперше в історії України національної бібліографії державно-національного змісту. Такий проект є принципово новим для вітчизняного бібліографознавства. Він базується на створенні інформаційно-бібліографічних баз даних про всі найважливіші рукописні та друковані джерела з X до XX століття і на цій основі передбачає:
•  переклад у електронну форму вже існуючих друкованих праць національної бібліографії;
• створення баз даних національної бібліографії за періоди, незабезпечені поки що інформаційними ресурсами, з послідуючим виданням бібліографічних праць як в друкованій (серія «Національна бібліографія України» так і в електронній формі (електронні публікації);
•  формування інтегрованого розподільного банку даних національної бібліографії з можливістю доступу в режимі оn-lіnе через мережу Інтернет.
Практичними результатами проекту буде створення баз даних рукописної, друкованої, електронної україніки; формування баз даних (БД) національної бібліографії України з дотриманням міжнародного комунікативного формату UNIMARC; забезпечення сумісності БД з інформаційними системами світового співтовариства.
На нараді 1945 р. ставилося завдання створення фонду «Українська колекція» і було визначено основні напрями роботи:
•  при складанні робочої картотеки розшук і мікрофільмування відсутніх матеріалів, культурний зв'язок із зарубіжними країнами;
•  формування постійного фонду української книги та збереження одного примірника національної книги.
Програма «Архівна та рукописна україніка» ставить подібні завдання, але підходить до вирішення проблеми широко: виявлення та облік рукописної і друкованої україніки в світі; створення національного зведеного комп'ютерного банку даних «Рукописна україніка»; створення національного зведеного комп'ютерного банку даних «Друкована україніка»; реєстрація втрачених творів друку, створення зведеного реєстру «Втрачена україніка»; бібліографічна реєстрація зарубіжної україніки по окремих країнах з обов'язковим визначенням пріоритетних програм; розробка основних напрямів формування БД, її структури з метою входження до міжнародних інформаційно-бібліотечних систем тощо. Теоретичні положення бібліографічної наради 1945 року вливаються в сучасну концепцію національної бібліографії, зокрема УБР, і втілюються у практику бібліографії з урахуванням сучасних вимог і потреб.
Нові підходи до розуміння національної бібліографії диявилися у концепції Ю.О. Меженка. Він був одним із фундаторів державної бібліографічної реєстра¬ції творів друку, бо саме йому належить розробка і впровадження документів по організації першого державного бібліографічного закладу України - Головної Книжної палати. Важливо, що зразком бібліографічної установи Меженко обрав Міжнародний бібліографічний інститут в Брюсселі (МБІ) і, відповідно, вироблену ним схему бібліографічного опису та систему класифікації, що в перспективі створювало можливість для широкого міжнародного обміну інформацією, було виявом загальної тенденції культурного розвитку України в 20-ті роки минулого століття з орієнтацією на Європу, її культурні досягнення в намаганні утвердити Україну як державу, вивести її з просвітянства, відсталості, звичного сприйман¬ня світових проблем через призму російської культури.
Широко, як державотворче, розглядав Ю.О. Меженко призначення національної бібліографії і у внутрішньому житті країни. На думку Меженка, держава, керуючи всім життям суспільства, потребує знати обсяг і характер своєї інтелектуальної праці, а для цього потрібно мати відповідний центр, який би забезпечував потреби країни в бібліографічній інформації, координував і спрямовував діяльність інших установ, що ведуть бібліографічну роботу. Під впливом діяльності Міжнародного бібліографічного інституту, його філій у різних країнах, Меженко бачив таким центром лише окрему спеціалізовану установу (Головну Книжкову палату, Український науковий інститут книгознавства тощо). Нинішньою тенденцією в міжнародній бібліографії є передача функцій поточного національного бібліографування Національним бібліотекам. Пов'язана ця тенденція з колосальним зростанням видавничої продукції і пошуків оптимальних шляхів її обробки та зберігання. У перспективі єдина система - обов'язковий примірник творів друку України та обов'язковий примірник творів на електронних носіях, вони ж архівні примірники Національної бібліотеки, вони ж елементи й об'єкти національної бібліографії - може бути створена в Україні.
Ретроспективна національна бібліографія також була в центрі наукових інтересів і практичної діяльності Ю.О. Меженка. Він один із перших у державному масштабі поставив завдання створення Репертуару українського друку. Розпочату під його керівництвом бібліографію книг українською мовою розглядав як основну з усього комплексу тем, що ввійдуть до Репертуару. Для визначення української книги він обрав мовну ознаку як найактуальнішу з огляду на тяжкий стан українства в СРСР. На сьогодні картотека, укладена під керівництвом Меженка, є найповнішим зведенням книг українською мовою.
За радянських часів державна бібліографія частково виконувала завдання національної бібліографії. Вона не була зорієнтована на повноту відображення матеріалу в загальних реєстраційних працях або на об'єктивність критеріїв його відбору в багатьох роботах, спеціалізованих за певною ознакою. В УРСР склалася система державної бібліографії, що включала поточну, ретроспективну бібліографії, які будувалися за територіальним принципом та бібліографію екстеріорики («Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності»), що базувалася на змістовому і авторському принципах. Основними критеріями відбору видань, що реєструвалися в органах державної бібліографії, були ідеологічні та змістові. Методика опису в органах державної бібліографії постійно удосконалювалася, завдяки чому опис став більш раціональним, орієнтованим на зміст видання, змінювався порядок подання елементів записів, їх повнота, супроводження шифрами, предметними рубриками, визначниками виду друкованої продукції, засобу друку.
На сучасному етапі розробка концептуальних основ національної бібліографії обмежується традиційними бібліографознавчими проблемами і базується на терені інформатизації суспільства. Сьогодні, коли інформація стає одним із найважливіших ресурсів, що впливає на розвиток суспільства, національна бібліографія являє собою найперший необхідний інформаційний продукт і покликана служити пошуку інформації в потоках, каналах і механізмах інформаційного поля. Звідси прагнення до максимально повного, об'єктивного обліку всіх можливих джерел, що так чи інакше стосуються України з X до XX століття, що буде служити базою для серйозного аналітичного осмислення історії, економічного, політичного, соціального аспектів життєдіяльності народу України.
Виходячи з широкого розуміння книги як бібліографічного документа будь-якої форми, бібліографічний облік повинен охоплювати найрізноманітніші види документів, а не лише поліграфічні видання. В усьому світі нетрадиційні форми видань вже визнані рівноправними з друкованою продукцією і разом з нею підлягають бібліографічному обліку. Відставання в цьому веде до великих інформаційних прогалин, заповнити які має національна бібліографія шляхом розширення реєстру можливих публікацій і на базі нового закону про обов'язковий примірник почати їх бібліографічний облік.
Однією з тенденцій створення національної бібліографії на сучасному етапі є тісний взаємозв'язок бібліографознавства з іншими науковими дисциплінами. Так, розробка концепції документальної україніки одночасно здійснюється як в бібліографії, так і в археографії, і в кодикографії. В науково-методичному плані бібліографічний досвід опису документа та його уніфікації і стандартизації, незважаючи на суттєві відмінності камеральної археографії та бібліографії як окремих галузей, що складають подокументний опис джерел і відрізняються об'єктом дослідження, відіграв важливу роль у формуванні деяких споріднених понять і сфер дії в камеральній археографії. Створення національного реєстру документальних джерел україніки - це завдання бібліографічної, кодикографічної та камерально-археографічної діяльності. Такий підхід дозволяє проводити широкі дослідження в галузі бібліографознавства, фондознавства, документознавства, археографії, кодикології, книгознавства, джерелознавства та інших споріднених наук і внести сукупний внесок в єдину справу створення духовної спадщини та національної пам'яті українського народу.
Для створення репертуару української рукописної книги методичних засад бібліографії недостатньо. Для розв'язання цієї проблеми потрібен свій науково-методичний інструментарій, який поєднує в собі археографічні, джерелознавчі, документознавчі, історико-культурні та бібліографічні методи дослідження.
Сьогодні в Україні відбувається розвиток національної бібліографії, що поєднує традиційні і новітні методики та опирається на новітні інформаційні технології і ви¬користання комп'ютерної техніки в бібліографічній діяльності. Як наслідок, виникає низка проблем, пов'язаних зі створенням та функціонуванням у суспільстві бібліографічної інформації на новому рівні: комп'ютеризації сховищ друкованої та рукописної інформації; створення нових інформаційних технологій обробки та наукового використання документів; проблеми бібліографічного обліку та опису документів на новітніх носіях; створення автоматизованих технологій опису та пошуку інформації; формування інформаційної інфраструктури суспільства; розробка теоретичних основ інформаційного відображення документального джерела і створення документальних інформаційних систем; уніфікація описів і розробка дескриптивних стандартів; трансформація інформаційних ресурсів у базу знань комп'ютерних інформаційних систем тощо. Розв'язання цих проблем дасть можливість створити ефективну систему національної бібліографії в Україні.