Лянсберг О.В. Владимир Ленский в Херсоне

ВОЛОДИМИР ЛЕНСЬКИЙ У ХЕРСОНІ

У фонді Херсонської обласної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара зберігаються дві невеликі книжечки – херсонські щорічники, видані в типо-літографії К.Д. Шрейбер на початку XX століття. Це видання довідкового характеру – ілюстровані адреси-календарі на 1904 та 1905 рік. Окрім адресних відомостей, святців, рекламних оголошень вони містять фотографії відомих діячів Херсона, громадських будівель, план театру (із зазначенням цін на квитки) тощо. Для дослідника-історика ці видання – джерело найціннішої інформації. Обкладинки та титульні листи календарів виконані у стилі «модерн» за власним малюнком видавця – Володимира Ленського, про що свідчить його підпис у лівому нижньому кутку малюнка. В історії херсонського книговидавництва це перший випадок, коли видавець, укладач та художник були представлені в одній особі.

То хто ж такий Володимир Ленський, якими вітрами занесло у тихий провінційний Херсон людину з таким романтичним прізвищем та зовнішністю?

Ключ до розгадки можна знайти у біографічному словнику «Русские писатели» (Т.3. – М., 1994), де найповніше представлені відомості про Володимира Ленського. Отже, як і слід очікувати, «Ленський» – це творчий псевдонім російського поета, письменника та журналіста Абрамовича Володимира Яковича. Народився він 4(16) березня 1877 року в Таганрозі. Навчався в таганрозької гімназії та Кілійському міському училищі (у Бессарабській губернії). У кишинівській гімназії склав іспит на звання аптекарського учня, потім у Харківському університеті отримав диплом помічника провізора. До 1901 служив в аптеках міст Південної Росії. Перші публікації Ленського відносяться до 1898 року: в газеті «Таганрогский вестник» були опубліковані його вірші та розповідь. 1900 року його вірші з'являються на сторінках столичних журналів.

З 1902 року Володимир Ленський – постійний співробітник газети«Юг», яка по праву вважається першою ластівкою херсонського друку. Газета мала популярність серед читацької публіки. Окрім офіційних матеріалів у ній друкувалися передові статті про головні події суспільного життя, зарубіжні новини, біржова хроніка, висвітлювалися міські та земські справи, події спорту, реклама. У гуманітарному блоці були представлені оригінальні та перекладні оповідання, вірші, бібліографія, фейлетони. Вочевидь, що видавець-редактор Гошкевич В.І. прагнув зробити газету, яка не поступається за своїм рівнем столичним. А для цього була потрібна, як зараз заведено говорити, «команда однодумців». І Гошкевичу вдалося її створити. Володимир Ленський був одним із членів цієї команди. Цей період його літературної діяльності опинився поза увагою дослідників. Публікації Ленського в газеті «Юг», а також херсонські адреси-календарі, видані ним, відсутні у бібліографії робіт літератора, представленої в енциклопедичних виданнях. 1902 року Володимир Ленський на сторінках «Юга» опублікував свої перші оповідання «Подвох», «Грех», «Никогда», «Бобыль», «Худой мир лучше доброй ссоры», «Филька», а також стаття про творчість Н.А. Некрасова «Поэт-гражданин» та вірші «В одиночестве», «Вечер», «Новый год» (1903), «После дождя» (1909).

Крім роботи в «Юге», Ленський завідував херсонським відділенням одеської газети «Южное Обозрение». Він займався оформленням підписки на газету, а також вів рубрику, в якій розміщувалися херсонські новини та публікувалися фейлетони на місцеві теми. Наприкінці 1905 року Володимир Ленський залишив Херсон і влаштувався Петербурзі. У північній столиці він проживе все своє недовге життя.

З 1905-го по 1917-й  – період активної творчої діяльності Ленського. Він друкував вірші та прозу в журналах «Образование», «Нива», «Новый журнал для всех», «Всеобщий журнал», «20-й век». Завдяки своєму братові – Абрамовичу Миколі Яковичу, який згодом став відомим істориком російської літератури, критиком і письменником, Володимир Ленський увійшов до групи літераторів, близьких до М.П. Арцибашеву. Друкувався в його збірці «Жизнь» (СПб, 1908) та багатьох альманахах.

У 1907 році в Санкт-Петербурзі вийшла перша збірка віршів Володимира Ленського «Утренние звоны» з обкладинкою за його власним малюнком у стилі модерн. Відгуки про книгу були вкрай різкі. Залишалося радіти лише з того, що ім'я одного з критиків – Олександр Блок. У статті «Литературные итоги 1907 года» він дав оцінку першій книзі молодого поета: «Г-н Владимир Ленский написал «Утренние звоны». У першому рядку він попереджає: «Утренние звоны – длинны, монотонны». Гнетущее однообразие этой банальной из банальных книги объясняется тем, что автор её хочет только «тихо умереть», что у него постоянно «кто-то» «где-то» ничего-то не делает, что заранее усталой душой он совершенно пассивно относится ко всему, что его

Душа без жизни, без огня,
Чиста, пуста до дна.

Зачем в книжке три отдела, когда всё это – «настроенья позабытых снов», когда во всех этих отделах одинаково мало даже скверных рифм (вроде «ея – бытия», «кровь – облаков»), даже заимствованных сочетаний слов ( вроде «поздних сожалений» – из А. Толстого), даже неправильностей в размере и языке (вроде «кружев» – с ударением на последнем слоге), даже чудовищных пошлостей (вроде «грёз несмелых»)? Подавляющее количество эпитетов заставляет окончательно забыть всю книгу : ни одна строка не западает в душу, хотя есть сносные строфы и строки, вроде « шел ветер, полный звона»; но о ветре много поэтов говорило лучше Вл. Ленского – и похоже на него.

Кстати, надеюсь, что «Владимир Ленский» – псевдоним, правда, немного слишком ответственный, но уж тут не нам судить. <…> Итак, Вл. Ленский – поэт «настроений позабытых снов», он – ещё новый певец «невыразимого» в плеяде современных лириков. Нам известно, что на днях к этому стану примкнут еще некоторые певцы, уже газеты угрожающе оповестили об этом читающую публику. Таким образом, время Бальмонта, надо полагать, прошло, скипетр его передан Вл. Ленскому. (Собр. соч. в 8 т. Т.5. – М.,1962. – С. 230-231).

Незважаючи на настільки нищівний відгук про свою першу книгу, Ленський продовжував творити. Наступна збірка його віршів вийде у Москві 1917 року. Однак за цей невеликий часовий проміжок він встигне написати 10 романів і майже всі вони витримають кілька перевидань: «Трагедия брака» (1911, 1913, 1915), «Песня крови» (1912, 1913), «Больная любовь» (1913, 1914), «Вечная драма» (1913), «Под гнездом аиста» (1913, 1917), «Белые крылья» (1914, 1916), «Зори ночные» (1915), «Демон наготы» (1916), «Игра» (1917), «Черный став» (1917). Зібрання творів Володимира Ленського видавалися у Петербурзі (т.1-7, 1910-1913) та Москві (т.1-14, 1916-1917). Крім романів, у них увійшли повісті, оповідання та вірші.

Критики були скупі на компліменти письменнику. Його звинувачували у прихильності до тем хворої пристрасті, гріха, смерті; у жіночій вразливості та нервовій нестійкості. У єдиній ґрунтовній статті В. Полонського про творчість Володимира Ленського, романам письменника було дано визначення – «несложная драма несложных душ». Критик зазначав, що «героини писателя, как сёстры родные, похожие одна на другую, только и знают, что мечтать о счастье; <…> все мужчины Ленского думают только о женщине, женщины – наоборот. Всеми владеет эротический зуд…» (Свободный журнал. – 1914. – №8).

Але скільки б критики не насміхалися з романів Володимира Ленського, не можна не звернути увагу на те, що його твори неодноразово перевидавалися, причому чималими тиражами. Його книги були затребувані. Найкращим твором письменника вважається роман «Под гнездом аиста», навіяний спогадами про юність, проведену в Бессарабії. «Благородно-эпической, спокойно-художественной вещью» назвав цей твір відомий критик І.М. Василевський, який активно боровся з декадентством, вульгарністю та порнографією в літературі, вважав Ленського «одним из многих», жертвою «литературного рынка» (ЖЖ. – 1915. – №17. – С.18).

1917 рік став переломним у творчій біографії письменника. Він так і не зміг знайти своє місце у радянській дійсності. Герої романів Володимира Ленського були героями нового часу. Після революції він написав історичну драму з доби У. Тайлера «Союз восстания» (1919); у 1925 року видав кілька казок у віршах («Ванька с Танькой», «Как на Руси лапти перевелись», «Лень-ленище», «Чепуха чепушистая», збірку оповідань  «Сморчки» (1928), окремі оповідання («Рабочий Емельянов» (1926), «Отец» (1927), «Тиша» (1927).

І все…

Незабаром відбулася і фізична розправа з «богемним» письменником. 7 листопада 1930 року Володимира Ленського заарештували за звинуваченням у причетності до «антирадянської нелегальної групи літераторів «Північ». 20 лютого 1931 року засуджений до десяти років таборів. В ув'язнені він перебував у Соловецькому таборі. Помер 14 березня 1932 року.

Так сумно закінчилося життя цієї талановитої людини. Сучасний читач із творчістю Володимира Ленського, на жаль, не знайомий. У наші дні його книги не перевидаються, лише в 1993 році в Москві побачила світ збірка творів Ленського «Трагедия брака» (серия «Русская любовь»). І все ж, за бажанням, кожен може торкнутися до творчості цього поета та письменника. Для цього треба лише послухати романс «Вернись, я всё прощу…».

Вірш Володимира Ленського, покладений на музику композитором Борисом Прозоровським у 1925-1928 роках, став популярним романсом, а рядок «Вернись, я всё прощу» – крилатим виразом. Композитор присвятив цей романс співачці Тамарі Церетелі, супутниці свого життя. Виконувала романс і Катерина Юровська. У її дискографії, вміщеній у збірнику «Очи черные» (М., 2004), романс тричі дається з іншим авторством: «Б. Прозоровский - Б. Тимофеев» (платівка фірми «Музтрест», 1932 г., 2476; платівка ленінградського заводу «Ленмузтрест», 1939-1940 гг., 2332; платівка Ногінського та Апрелівського заводів, 1940 р., 10255, під загл. «Вернись, я все прощу»). Те саме – у дискографії Тамари Церетелі (1900-1968) (пластинка культуроб'єднання «Музтрест» ВСНХ РСФСР, Москва, 1932 г., 2514). Зрозуміло, що репресований поет не міг бути зазначеним як автора слів на платівках того часу.

Вернись, я все прощу: упреки, подозренья,
Мучительную боль невыплаканных слез,
Укор речей твоих, безумные мученья,
Позор и стыд твоих угроз.

Я упрекать тебя не стану и не смею:
Мы так недавно, так нелепо разошлись.
Ведь ты любил меня, и я была твоею!
Зачем же, зачем же ты ушел? Вернись!
О, сколько, сколько раз вечернею порою
В запущенном саду на каменной скамье
Рыдала я, забытая тобою,
О милом, дорогом, о розе, о весне.

Я счастье прошлое благословляю.
О, если бы мечты мои сбылись!
Ведь я люблю тебя, люблю и проклинаю!
Отдай, отдай мне снова жизнь, вернись!

Цікаво, що на романс «Вернись, я всё прощу…» є і романс у відповідь – «Я не вернусь!» (музика Б. Прозоровського, слова Касаткіна).

Я не вернусь; душа дрожит от боли,
Я страсти призраком, поверь, не обманусь…
Достойным быть мне хватит силы воли,
Ты так и знай - я не вернусь.

В чужом краю, ко всем страстям холодный,
Страдальцем дни скорей влачить решусь.
Оковы прочь, хочу я быть свободным.
О, не зови, я не вернусь.

Не посылай своих мне писем милых,
Я этих строк любви, лукавых строк боюсь;
Не обещай, чего ты дать не в силах,
Да, да! Я не вернусь.

Ведь я ушел, тебя не проклиная,
А сделать зла тебе не соглашусь,
Покоя ждет душа моя больная...
О пощади… Я не вернусь.

Так воно і сталося. Композитор Борис Прозоровський розділив долю поета Володимира Ленського. Обох було заарештовано у листопаді 1930 року, засуджено 20 лютого 1931 року до десяти років таборів. Тільки Ленський помер у Соловках через рік, а Прозоровський проведе два роки на будівництві Біломорканалу, потім будуть табори на Далекому Сході і... розстріл у 1937 році.

Режим знищив творців романсу «Вернись, я всё прощу…», але його хвилюючі рядки та мелодія живі досі.

ЛЯНСБЕРГ ОЛЬГА
(Вечерний Херсон. - 2011. - №3. - С. 9-10)

Ранні вірші Володимира Ленського на сторінках херсонської газети  «Юг» :

После дождя

Ах, эта лунная ночь!..
После дождя так свежо
Ветер ласкает лицо,
После дождя хорошо.
Долго шёл дождь, а потом
Тучи ушли – тишина, –
И высоко и светло
Вдруг засияла луна.
В улицах белых давно
Сонный разлился покой,
Сумрак с одной стороны,
Свет серебристый с другой.
Мокрые крыши блестят,
И, серебрясь при луне,
Листья прямых тополей
Мелко дрожат в вышине.
Воздух спокоен и чист,
В воздухе – нега и лень.
Где-то за ближней стеной
Пахнут левкой и сирень…

В одиночестве

Давно уж ночь, и ветер злой
Поёт томительно, докучно.
Я не зажгу огонь ночной,
Мне без тебя тоскливо-скучно.

Закрою ставнями окно
И не открою в час разсвета,
Пусть будет в комнате темно –
Мне без тебя не нужно света.

И сна счастливые мечты
Я отгоню во мрак ненастья:
Я счастлив только там, где ты, –
Мне без тебя не нужно счастья.